
Плотиця
Сергій Іванович
“Герою назавжди 29 років... Навчався в коледжі у 2010-2014 рр. за спеціальністю "Розробка програмного забезпечення"”
Життєпис
Сергій Плотиця народився 7 липня 1994 року. Зростав у Війтівцях (раніше — Жданівка). Був відмінником, після дев’ятого класу вступив до коледжу, а далі навчався у Львівській політехніці. Любив фотографію, техніку, а особливо — ремонт електроніки. Його батько й досі зберігає всі інструменти сина. Каже, що не було такої речі, яку Сергій не зміг би полагодити. У будинку роками працює техніка, яку він повернув до життя. До війни Сергій працював разом із батьком — був підприємцем, трудився багато й відповідально. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій без вагань пішов до військкомату. Там його спершу комісували через проблеми з серцем. Але він не змирився. Лише з четвертої спроби таки зміг домогтися свого — його відправили у Десну, а згодом на навчання до Іспанії. 45 днів жорсткої підготовки перетворили його на справжнього бійця. Саме там він отримав позивний «Торо» — «бойовий бик». Після повернення Сергій став бійцем 214-го окремого спеціального батальйону «OPFOR». Він служив у відділенні снайперів взводу снайперів, тому часто опинявся на найгарячіших ділянках фронту. Під час одного з боїв провів три доби по пояс у крижаній воді. Тоді отримав важкі обмороження ніг. Проходив тривалу реабілітацію. Проте, одужавши, не поїхав додому — повернувся до побратимів. За службу був нагороджений «Золотим хрестом». Коли приїхав додому востаннє, вручив нагороду батькові й сказав: «Бери. Щоб не думав, що я там у бухгалтерії папірці перекладав». Це був його єдиний короткий візит додому за весь час служби. Через кілька тижнів після відпустки Сергія відправили у Костянтинівку. 10 травня був останній дзвінок, остання розмова… Тоді Сергій сказав: «Тату, прийшла і наша черга. Пішло три групи на завдання і ні одна не повернулася…» Батько згадує, що намагався відмовити сина йти у саме пекло війни, але той твердо стояв на своєму. У ніч на 15 травня Іван Плотиця прокинувся ніби від удару: різке й тривожне передчуття накрило його з голови до ніг. Саме в той момент Сергій зі своїм підрозділом потрапив під щільний обстріл. Він загинув як справжній воїн. Останні слова, які батько чув від сина, стали його життєвим дороговказом: «Я не боюся смерті. Якщо загину, то знатиму — за що. Я не хочу, щоб по нашій Жданівці їхали ворожі танки».
Місце народження
Географія пам'яті захисника